Пошук пасторальних інструментів для праці з молоддю ― те, над чим першочергово працюють у відділі душпастирства молоді Апостольського екзархату в Італії. Його директор отець Святослав Титуляк розповів про плани, напрацювання та виклики свого служіння.
― В Італії прийнято вважати молоддю людей, віком від 15 до 60 років (це за духом J), а якщо говорити серйозно, то ― від 16 до 30-35 років. Українську молодь на території Італії можна умовно поділити та дві групи:
Перша ― українські мігранти, які мають досить добру національну свідомість та християнську базу, вони більше відкриті на Церкву та охоче долучається до її ініціатив. Така молодь старається брати активну участь у парафіяльному житті, проте є також частина молодих осіб із цієї категорії, які через різноманітні причини асимілюються, або ж просто залишаються індиферентними.
Друга група ― ті, які вже народились на території Італійської республіки. До слова, за офіційними даними Istituto nazionale di statistica ― Національного інституту статистики Італії, народжуваність українців в Італії активно зростає з 2006 року. Від 2010 до 2018 року народилося понад 10 тисяч українців.
Це друге покоління міграції перебуває у двох реаліях: коли батько і мати різних національностей, наприклад мати українка а батько італієць, дуже рідко навпаки. Друга реалія це коли і батько, і мати українці.
Мусимо дуже добре подумати, як правильно організувати роботу, адже, дитина, народжена в міжнаціональному подружжі, зростає у двокультурному середовищі та у двох обрядових реаліях. Тому постає безліч запитань, на які ще не можемо до кінця адекватно відповісти.
Ми стараємося бути далекоглядними, тому наш відділ шукає всі можливі інструменти, щоб зрозуміти перспективу праці власне з цією другою групою.
Невдовзі назріє потреба частішого використання італійської мови. Думаю, що це буде справедливо щодо поколінь, народжених в Італії. Зрозуміло, що українську мову та літературу необхідно буде посилено плекати в недільних школах і в жодному разі не занедбувати катехизацію, посібники релігії, літні табори і тому їх потрібно буде готувати італійською. Тож нам вдасться зберегти при церкві молодь.
Говорячи про другу категорію молодих людей – вихідців із українських сімей, то тут також потрібні специфічні елементи підходу та праці. Такі діти, як і діаспора інших національностей, не завжди себе відчувають на рівні з корінним населенням. Власне в таких сім’ях дуже багато залежить від самих батьків, які часто не хочуть щоб дитина чимось відрізнялася від однолітків, прив’язуючи їх до латинських парафій, або спеціально у сім’ї розмовляють італійською мовою. Така батьківська поведінка призводить до втрати національної, культурної та обрядової ідентичності дітей. Тож з часом молодь перестає послуговуватися українською мовою.
Тож наша масштабна праця спрямована на винайдення інструментів для пасторальної роботи та опіки обох категорій молоді української діаспори.
Заагалом робота з молоддю провадиться на дуже високому рівні, але локально. Ми мали інших відповідальних отців, які дуже зріло і вміло справлялися зі своїми обов’язками. Процвітання було до пандемії, після цього все згасло.
Пізніше відбулося проголошення Екзархату в Італії і владика Діонісій Ляхович ЧСВВ одним зі своїх головних обов’язків вважав створити відділ для опіки молоддю, бо як приклад маємо життя інших діаспор, значно старших за італійські. Тож можемо передбачити певні процеси та явища, які не будуть для нас феноменом. Думаю, що це було рішення усіх, бо насправді вся курія Апостольського Екзархату і місцеві душпастирі, перебуваючи тривалий час в Італії, аналізуючи тенденції та спостерігаючи за розвитком нашої Церкви, розуміли, якщо ми не приділимо належної уваги молоді, то через 10 років буде дуже важко щось виправити.
Сьогодні бачимо велику потребу праці у сферах катехизи для різних вікових груп, можливості доброго функціонування україномовних шкіл, розпізнання покликання, засновування молодіжних спільнот, плекання мови та культури, для збереження своєї ідентичності. Не скажу, що лише заснування цього відділу допоможе вирішити всі проблеми, звичайно, виникатимуть партикулярні труднощі, притаманні лише нашій ситуації, тому старатимемось реагувати і тримати це під контролем.
Я завжди відчував зацікавлення роботою в молодіжних християнських спільнотах ― там є правда, натхнення, справедливість і підтримка. Ще з часів семінарії я знав, чому саме хочу присвятити своє служіння. Значну роль у цьому відіграв також отець Роман Демуш, із яким знайомий досить давно. Він зумів запалити іскру до праці з молоддю. Свого часу саме отець Роман створив школу християнського аніматора, забезпечивши тим активне зростання участі молоді в житті нашої Архиєпархії, в якій ми навчалися у семінарії. Також вдячний Митрополиту Василеві Семенюку, який бачить потенціал в людях і вміє відкривати таланти. Саме він посприяв моєму навчанні в Римі.
Під час навчання в Римі в Папському салезіянському університеті на катехитиці ми чимало уваги приділяли пасторальній опіці молоді. Я досить багато часу провів в Італії і мав можливість долучатися до ініціатив отців, що стосувалися молоді, та вже тоді міг моніторити ситуацію і бачити проблемні місця. Під час мого навчання на доктораті було офіційно проголошено Апостольський екзархат і мені запропонували очолити молодіжний напрям. Це був дуже серйозний крок, адже я добре розумів, що праця тут є чимось новим, де немає напрацьованих кроків, особливо в період пандемії, де в пріоритеті є ізоляція та онлайн зустрічі. Щоб запустити відділ потрібно великої праці, багато підтримки від співбратів та ресурсів.
Головним обʼєктивом на початку моєї праці було формування структури, адже варто враховувати також і масштаби країни, та можливість охоплення нашим відділом всієї території Італії. Для створення цієї структури було необхідне спостереження та спілкування з іншими очільниками молодіжних комісій в Україні та на поселеннях. Із перших днів почав активніше переглядати статистику та соціологічні дані, щоб зрозуміти приблизну ситуацію.
Також, навчаюся у Папському Латеранському університеті, де сподіваюся подивитися на пасторальність із іншого боку та почерпнути від них нові ідеї. Налагодив співпрацю з іншими відділами та започаткував мінішколу для Молоді через платформу ZOOM. Зараз розпрацьовуємо програми Синодального шляху, до яких закликав Папа Франциск 10 жовтня 2021 року із напрямними: сопричастя, участь і місія. Стараємося також проникнути соціальні мережі й там створити майданчик для проповідування. А на майбутнє маємо декілька цікавих ідей , про які наперед не розповідатиму.
Щодо співпраці з душпастирями з України, то переовсім варто зауважити, що неможливо запровадити схему роботи з молоддю, яку використовують молодіжні душпастирі в Україні та відповідно пристосувати до ситуації в Італії. Я прихильник того, щоб працювати в ідейній групі молодіжних комісій цілого світу. Так зможемо ділитися досвідом, напрацьовувати та генерувати спільні ідеї. Я завжди відкритий на формаційні семінари, вебінари, тренінги, курси і радо в них братиму участь. Для нас важливо бути і чутися частиною глобальної УГКЦ.
Для мене важливо, щоб молодь відчувала свою потрібність в Церкві. Одного разу я зробив невеличкий «експеримент»: пішов як звичайний мирянин в одну з наших церков в Італії і зрозумів, що дуже некомфортно стояти самотньо серед старших людей, які під час Літургії спілкувалися між собою, вмикали телефони і вказували мені як я маю поводитися. Тому я переконаний, що молодь мусить мати свій простір та почуватися комфортно у Церкві, адже це не лише храм, а перш за все ― спільнота!
Прикро коли молоді парафіяни приходять до церкви і не знаходять там однолітків, або не бачать там для себе місця. Якщо вся парафіяльна спільнота на чолі із священиком під директивами пасторальних відділів сприятимуть створенню комфортних умов для молодих поколінь, лише тоді парафія оживе, адже молодь це не лише майбутнє нашої Церкви, а й теперішнє!
Якщо узагальнити, то ми найперше боремося за душі молодих людей, щоб вони під проводом Святого Духа змогли гідно прожити своє життя. Ми не можемо їх до чогось примушувати, накидати правила, а маємо давати приклад, свідчити, піклуватися та запалювати їхні серця.
